Глава 2. Поколіннє виродження в медицині

Вище описані негативні тренди, що вказують на зниження фізичного, психічного, сексуального та репродуктивного здоров'я у відносно здорових дітей та молодих дорослих.Ці негативні тенденції поступово розвивалися протягом останніх трьох поколінь, тобто з 1960-х років, проте очевидне прискорення посідає останні 15–20 років.

Додатковим прискорювачем і без того негативного тренду стала пандемія коронавірусної інфекції 2019 року, після якої багато пацієнтів відзначили загострення хронічних захворювань, а кількість виявлених нових випадків аутоімунних захворювань також зросла.

Слід зазначити, що пандемія стала причиною розвитку всіх описаних захворювань, лише проявила себе як каталізатора.

Фахівці, які займаються аутоімунними захворюваннями, відзначають значне зростання захворюваності в останні 15 років.Одночасно посилилася тяжкість перебігу захворювань, незважаючи на появу нових схем таргетної терапії.

Останні 50 років у медицині пройшли під прапором інтенсивних міжнародних програм боротьби з серцево-судинними захворюваннями, ожирінням та метаболічним синдромом.Незважаючи на колосальні інвестиції у розробку профілактичних та лікувальних технологій, значущість та виразність цієї проблеми не тільки не зменшується, а, навпаки, прогресує.

Все це дозволяє говорити про зміну конституційного статусу організму, в якому протікають ці захворювання, а отже, має бути розглянуто в концепції поколінської дегенерації та детально проаналізовано.

Метаболічний синдром

Метаболічним синдромом називають сукупність симптомів і синдромів, які окремо захворюваннями не є, проте вказують на наявність обмінних порушень, що привертають до розвитку тяжкої соматичної патології.

Метаболічний синдром включає збільшення маси тіла, підвищення артеріального тиску, гіперглікемію (збільшення концентрації цукру в крові) і порушення ліпідного профілю.Усі складові взаємно індукують одна одну.

Найпомітнішим зовнішнім проявом метаболічного синдрому, звичайно, є прогресуюче збільшення маси тіла – і, як наслідок, ожиріння.Кількість людей, які страждають на ожиріння, у світі зросла на 28,8%, з 857 млн ​​у 1980 році до 2,1 млрд у 2013 році, з помітним стрибком за останнє десятиліття.

Поширеність ожиріння стосується як дорослих, проблема стоїть досить гостро і в дитячого контингенту.Так, у розвинених країнах в останнє десятиліття 23,8% (22,9–24,7) хлопчиків та 22,6% (21,7–23,6) дівчаток мають надмірну вагу та ожиріння.

Зв'язок між ожирінням та гормональними порушеннями, зокрема інсулінорезистентністю, очевидний.У поколінні наших бабусь ожиріння пояснювалося віковою дегенерацією, тобто віковою зміною швидкості метаболізму та вік-залежною зміною гормонального фону.

Зараз же ожиріння – доля молодих людей, які ледь переступили поріг тридцятиліття.Частково це можна пояснити зміною соціального статусу: їзда на автомобілі, регулярне харчування, більш статечний спосіб життя.Проте бачимо прогресію ожиріння і в дітей віком.Діти та підлітки не мають таких ризиків серцево-судинних ускладнень, але є зниження фізичної сили, витривалості, наявність і прогресія ознак сполучно-тканинної дисплазії при зовнішньому огляді, збільшення ризиків порушень роботи шлунково-кишкового тракту, різних видів алергій.Очевидно, що ці зміни також асоційовані із зміною гормонального тла.

Якщо аналізувати фенотип, тобто зовнішні прояви ожиріння у різних поколіннях, вони також відрізняються.У чоловіків похилого віку при наборі ваги в основному відбувається збільшення живота, це називається «чоловічим типом ожиріння».Збільшення живота переважно провокується гипоандрогенией – зниженням концентрації чоловічих статевих гормонів, у разі внаслідок вікової інволюції.Супутніми явищами буде розвиток імпотенції, інсулінорезистентності, гіпертонії і надалі ризик розвитку атеросклерозу, ішемічної хвороби серця, підвищення ризику інсульту.

«Жіночий тип» ожиріння (геноїдний тип), асоційований з гіперестрогенемією, характеризується переважним відкладенням жиру в області сідниць, стегон та гомілок.Жирова тканина сама по собі гормонально активний орган, що переважно продукує естрогеноподібні речовини, тому поява будь-якого типу ожиріння в перспективі ускладнюється геноїдним типом.

«Відповідність» типу ожиріння біологічній статі не знімає проблем, проте невідповідність (як, наприклад, розвиток ожиріння за жіночим типом у юнака) несе додаткові ризики, особливо у молодому віці.Так, вік-асоційоване ожиріння у літнього чоловіка – це прояв індивідуальної дегенерації, а ось змішане геноїдне ожиріння у хлопця 25–30 років, який ще не реалізував свій репродуктивний потенціал, це проблема популяційна.

За нашими клінічними спостереженнями, серед пацієнтів 60-х років народження ожиріння з'явилося у віці після 50 років, переважно серед жінок і значно менше у чоловіків.Серед пацієнтів середнього віку, що народилися в 1980-1990-і роки, на ожиріння страждають і чоловіки, і жінки однаково, причому набір ваги у них починається з 20-25 років.

Діти ж, народжені вже в XXI столітті, страждають від набору ваги з раннього віку, причому значно частіше цьому стають схильні саме хлопчики.Слід зазначити, що тип ожиріння вони переважно геноїдний, що посилює вже наявний в дитини гормональний збій.У підлітковому віці цей гормональний збій неминуче веде до некоректного становлення сексуальної сфери та низького репродуктивного потенціалу.

Якщо зниження сексуальної та репродуктивної функцій для чоловіка віком від 60 років розглядається як індивідуальна проблема, у віці 25–30 років це стає на заваді реалізації репродуктивної функції.Отже, поколінська дегенерація має розглядатися у межах кожної сім'ї, а наростання цієї проблеми дитячому віці має розглядатися у межах загальнопопуляційної загрози.

Тема сексуальності та статевих дисфункцій вкрай делікатна та обмежено обговорювана у суспільстві, хоча сексуальне здоров'я є чітким індикатором здоров'я як особистого, так і популяційного.Зв'язок ожиріння та сексуальної функції очевидний, але якщо до зниження еректильної функції у чоловіків ми ставимося поблажливо, дисфункції у молодих чоловіків, асоційовані з ожирінням, стають все більш актуальною проблемою.Збільшення числа юнаків з ожирінням безпосередньо впливає кількість сексуальних дисфункцій загалом, у міру дорослішання та досягнення ними зрілості.

Цукровий діабет 2-го типу

Цукровий діабет 2-го типу - один з варіантів слідства тривалого метаболічного синдрому, що виникає в результаті хронічного навантаження на підшлункову залозу і поступового розвитку інсуліно-і лептинорезистентності.

Глюкоза – це універсальний енергетичний субстрат, але для того, щоб клітина могла його використовувати, молекула глюкози повинна потрапити всередину клітини, а зробити це можна лише за наявності інсуліну – гормону, що виробляється у підшлунковій залозі.Щоб інсулін міг спрацювати, йому потрібно взаємодіяти з рецептором, що знаходиться на мембрані клітини.Однак при тривалому метаболічному синдромі та/або запальному процесі розвивається інсулінорезистентність, тобто нечутливість цих рецепторів навіть при збільшенні концентрації інсуліну в крові.

При розвитку інсулінорезистентності рівень глюкози в крові поступово починає підвищуватися, тому що її рух усередину клітини утруднений, а клітина, у свою чергу, продовжує перебувати у стані голоду.

Хронічне підвищення глюкози в крові призводить до оксидативного стресу і накопичення кінцевих продуктів глікування, які, відповідно до своєї хімічної структури, мають високу окисну здатність.Циркулюючи у крові, вони неминуче призводять до пошкодження стінок судин, нервових волокон, печінки, м'язів та інших органів, викликаючи ускладнення цукрового діабету.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, з 1980 року загальна кількість хворих на цукровий діабет збільшилася вп'ятеро і, за даними від 2018 року, становить 422 млн – 5,4% від усього населення планети.Якщо зростання захворюваності триватиме, то кількість пацієнтів із цукровим діабетом до 2030 року збільшиться вдвічі.

У Російській Федерації з 2000 по 2016 рік кількість пацієнтів з цукровим діабетом зросла з 2,043 до 4,3 млн, тобто «приріст» пацієнтів склав 2,2 млн за 15 років.

Раніше цукровий діабет, як і ожиріння, був супутнім явищем пацієнта похилого віку через зниження метаболічної активності загалом та зниження рецепторної чутливості.

Однак за останні двадцять років цукровий діабет трагічно помолодшав.Так, серед школярів у Японії захворюваність на цукровий діабет 2-го типу збільшилася в 36 разів.Кількість дітей і підлітків, які страждають на цукровий діабет 2-го типу в Росії, також неминуче зростає.

Поширеність цукрового діабету у 2013–2016 роках становила 7,2–8,6 на 100 тис. підлітків, а прогноз на 2030 рік – вже 10–15 на 100 тис.тис.

Незважаючи на вдосконалення терапевтичних стратегій, за останнє десятиліття вдалося збільшити термін життя пацієнта з цукровим діабетом лише на півроку, при цьому лише за шість років зареєстровано збільшення кількості хворих на 10% та зниження віку дебюту захворювання в середньому на два роки.

Одним із основних факторів ризику розвитку діабету є наявність ожиріння, яке діагностується дедалі частіше.Відповідно, в динаміці росте та молодшає цукровий діабет 2-го типу.Враховуючи катастрофічну картину наростання ожиріння у дітей та підлітків, логічно припустити подальше омолодження діабету та перехід його із захворювань похилого віку у хвороби середнього та молодого віку з появою відповідних інвалідних ускладнень.

Цукровий діабет 1-го типу

Цукровий діабет 1-го типу виникає через руйнування бета-клітин підшлункової залози внаслідок аутоімунного запалення, внаслідок чого за рахунок абсолютної недостатності інсуліну прогресуюче наростає рівень глюкози в крові.На відміну від цукрового діабету 2-го типу, 1-й тип - захворювання, характерне для молодого віку, з більш агресивним перебігом.Основне завдання при лікуванні – стабілізація рівня глюкози, яка досягається замісною терапією інсуліном.

Раніше діабет 1-го типу зустрічався вкрай рідко, проте останні роки діагностується дедалі частіше.У загальнодоступних реєстрах хворих на цукровий діабет 1-го типу простежуються драматичні тенденції.

Наприклад, згідно з офіційним регістром, серед дітей у Москві поширеність цукрового діабету 1-го типу лише за шість років (з 2015 до 2021 року) зросла на 25% (зі 129,7 до 162,6 на 100 тис. дитячого населення).

Серед підлітків з 2015 по 2020 рік поширеність також зросла – на 30,3% (з 273,6 до 356,5 на 100 тис. підліткового населення).

У Волгограді у 1984 році на обліку стояло 45 дітей, а у 2017-му – вже 250. Якщо раніше (1984 року) дітей із вперше виявленим діабетом було сім на рік, то у 2010-му – вже 23, а у 2017 році – 42 дитини.

У 1994 році частка підлітків серед пацієнтів з діагностованим цукровим діабетом становила 50%, 5–9 років – 29%, від 1 до 4 років – 20%.У 2017 році віковий тренд змістився у більш юний вік: так, група підлітків склала всього 33%, 5–9 років – збільшилася до 40%, а група дітей від 1 до 4 років зросла до 25%, що демонструє значне омолодження захворювання.

Варто зазначити, що наведені дані відносяться до доковидного періоду, а перенесена коронавірусна інфекція та багаторазова вакцинація достовірно збільшили поширеність аутоімунних захворювань в цілому та цукровим діабетом 1-го типу зокрема.

Цукровий діабет 1-го типу поширюється та молодшає, що є ще одним незаперечним свідченням поколінської дегенерації.

Опублікована вище статистика (витяги з регіональних та федеральних реєстрів) корелює із загальносвітовою і не може бути пояснена поліпшенням якості діагностики та виявлення, якими нерідко намагаються виправдати промовисті цифри.Ці дані однозначно свідчать про швидко прогресуючий патологічний процес, і тенденції до перелому тренду поки не помічено: навпаки, ми чекаємо ще драматичніших цифр.

Бронхіальна астма

Бронхіальна астма – хронічне неінфекційне імунологічне захворювання, яке характеризується гіперреактивністю бронхів з гіперсекрецією та формуванням спазму та подальшого порушення дихання (обструктивний синдром).

Незважаючи на докладно вивчений патогенез та наявність системи підбору необхідних терапевтичних втручань, до цього дня залишаються випадки найбільш тяжкого перебігу бронхіальної астми з рецидивуючими астматичними статусами і призводять до інвалідів та летального результату.

За даними ВООЗ на 2021 рік, від бронхіальної астми страждають 348 млн осіб у світі (6,9% поширеності серед дорослих), при цьому відзначається збільшення поширеності в останні десятиліття.Так, у період з 1930-х по 1980-і роки було відзначено зростання поширеності бронхіальної астми у 7–10 разів у країнах Європи та США.

Цей негативний тренд зберігається і зараз.У Росії її за період з 1991 по 1994 рік поширеність бронхіальної астми збільшилася на 32,3%, з 1998 по 2002 рік відзначено зростання цього показника на 28,8%.

Регіональні регістри також фіксують багаторазове збільшення поширеності та захворюваності на бронхіальну астму.Наприклад, за даними статистики показників захворюваності на бронхіальну астму серед дорослого населення віком 18 років і старше, в Омській області з 1993 по 2008 рік вперше встановлена ​​захворюваність збільшилася з 30 на 100 тис. осіб до 158 на 100 тис. осіб.

У першій половині XX століття бронхіальна астма не належала до поширених захворювань, і лише в 60-х роках почали з'являтися повідомлення про зростання захворюваності на астму серед дітей.У 1969 році було опубліковано першу переконливу статтю, що свідчить про зростання поширеності астми серед школярів Бірмінгема.Протягом наступних кількох років з'являлися дані про зростаючу поширеність захворювання в Австралії та Японії.

У 1985 році зафіксовано значне збільшення частоти госпіталізації дітей із загостренням бронхіальної астми у Новій Зеландії, Англії, Уельсі, США та Австралії.Протягом 15 років частота госпіталізацій збільшилася в Новій Зеландії в 10 разів, в Англії та Уельсі – у 6 разів, у США – у 3 рази, у Канаді – у 4 рази, в Австралії (штат Квінсленд) – у 8 разів.1990 року зафіксовано різкий стрибок поширеності бронхіальної астми серед фінських юнаків призовного віку.

Встановлено триразове збільшення поширеності бронхіальної астми в період з 1926 по 1961 рік (з 0,02 до 0,08%) та шестиразове підвищення в період з 1966 по 1989 рік (з 0,29 до 1,79%) у фінських підлітків

Зафіксовано дванадцятикратне збільшення поширеності бронхіальної астми серед фінських юнаків призовного віку в період з 1966 до 2003 року (з 0,29 до 3,45%).

Дитяча захворюваність на бронхіальну астму є серйозною як соціальною, так і економічною проблемою.У Російській Федерації серед населення за захворюваністю на бронхіальну астму переважають діти.Приблизно 8,7% дітей страждають на бронхіальну астму, при цьому хлопчики хворіють у середньому в 3 рази частіше за дівчаток.За віковим критерієм: більшість хворих дітей дошкільного віку, причому 30% – діти віком до 4 років.

Так, у 2007 році захворюваність на бронхіальну астму серед дітей була 1000 на 100 тис. дитячого контингенту, а вже до 2016 року – 1500 на 100 тис. дітей.

Красномовні також статистичні дані щодо інвалідизації: інвалідність внаслідок бронхіальної астми зростає приблизно на 30% на рік.Не слід забувати і про такий критерій, як дитяча смертність.На жаль, під час нападу гинуть близько 5% дітей, причому чим вони молодші, тим більша ймовірність такого результату.

Таким чином, аналіз захворюваності на бронхіальну астму підтверджує тенденції, описані в попередніх розділах, що дозволяє її розглядати як частину системного популяційного дегенеративного процесу.

Ревматичні захворювання

За останні 70 років ревматичні захворювання із гострих безпосередньо інфекційно-асоційованих станів (гостра ревматична лихоманка) перетворилися на хронічні системні дегенеративні захворювання сполучної тканини.

Першими ревматичними захворюваннями були стрептококи-асоційовані ураження різних органів і систем, щодо яких логічно було припустити, що ера антибактеріальних препаратів повинна закрити питання ревматичних вад серця та реактивних стрептококових артритів.Так, дійсно, розгорнуті ревматичні вади серця та гостра ревматична лихоманка практично покинули клінічну арену, проте їм на заміну прийшли набагато етіопатогенетичніші складні аутоімунні захворювання із значно ширшим спектром клінічних проявів.

Аутоімунні захворювання - це велика група захворювань, заснованих на порушенні функціонування імунної системи, яка помилково починає сприймати власні клітини і тканини як чужорідні, виробляти проти них аутоантитіла і в результаті пошкоджувати їх.Аутоімунні захворювання завжди є системними, оскільки поразка у разі дисфункції імунної системи стосується органів та цілого організму.

Аутоімунні захворювання прийнято класифікувати та розглядати окремо один від одного, але етіопатогенетична спільність та клінічна картина дозволяють стверджувати, що аутоімунні захворювання не виникають у людини ізольовано і з плином захворювання охоплюють все нові органи та системи.Так, жодного практикуючого сучасного лікаря не здивує факт наявності в одного й того ж пацієнта аутоімунного тиреоїдиту (АІТ) та запального захворювання кишечника (ВЗК), цукрового діабету 1-го типу та тиреоїдиту, аутоімунного енцефаліту у пацієнта з неспецифічним захворюванням.… Список різних поєднань не обмежений, і аутоімунне навантаження наростає.При цьому слід враховувати, що ряд аутоімунних уражень може тривалий час проходити субклінічно і виявлятися до маніфестації (тобто до початку проявів) тільки лабораторно.

На жаль, в даний час лікування аутоімунних процесів обмежується імуносупресивною терапією, тобто придушенням імунітету, або симптоматичною терапією, при цьому вираженість симптомів у моменті зменшується, і формально загальний стан пацієнта покращується, проте поточний аутоімунний процес продовжує надавати свій деструктивний вплив на всі органи.стає лише питанням часу.

За даними Міністерства охорони здоров'я Російської Федерації, загальна кількість зареєстрованих хворих з підтвердженим діагнозом ревматоїдного артриту в 2010 році склала більше 276,9 тис. осіб, проте, за даними багатоцентрових досліджень, офіційна кількість зареєстрованих хворих не відображає повною мірою картину поширеності ревматоїдного арт.0,61–1% від загальної чисельності населення.

Таким чином, насправді загальна кількість хворих на ревматоїдний артрит в Російській Федерації може перевищити один мільйон людей.

Щорічно кількість хворих на ревматоїдний артрит зростає на 3–4%, при цьому до 50% хворих стають інвалідами протягом перших п'яти років хвороби.Відносно сприятливий прогноз із розвитком стійкої ремісії та збереженням працездатності відзначається не більше ніж у 5–6% випадків.Але навіть на тлі тривалої ремісії може розвинутись загострення захворювання з прогресуючою деструкцією суглобів та інвалідизацією пацієнтів.Близько 2/3 хворих на ревматоїдний артрит стають непрацездатними до десятого року хвороби, мають виражені функціональні порушення та обмеження у повсякденному житті.

Пік захворюваності на ревматоїдний артрит припадає на інтервал від 30 до 45 років, що збігається з найактивнішим періодом трудової діяльності.

Конгруентна картина спостерігається з іншими аутоімунними захворюваннями.Так, поширеність реактивних артропатій зросла з 46,5 тис. у 2001 році до 76,8 тис. у 2016 році.

Кількість пацієнтів, які страждають від спондилопатій, у 2001 році сягала 35 тис. пацієнтів, а в 2016 році – 115 тис. осіб, тобто збільшилася втричі.Слід зазначити, що на початку 2000-х на рік виявлялося в середньому 3,4 тис. осіб, а до 2016 року – вже 21,4 тис. осіб з вперше виявленими спондилопатіями, тобто семиразове збільшення за 15 років.

Ревматичні захворювання відносяться до швидкопрогресуючих та катастрофічно швидко інвалідизують.Перебіг аутоімунних захворювань залежить стану резервних можливостей імунної системи.Наростання кількості ревматичних захворювань слід розцінювати як дегенерацію імунної відповіді, розглядаючи це у межах поколінської дегенерації.Прогноз подальшого наростання цієї групи захворювань виглядає жахливим.Зважаючи на те, що всі тенденції відзначаються у всіх вікових групах, виникають сумніви, що найближчими 20–30 роками залишаться люди, яких можна назвати хоча б умовно здоровими.

Аутоімунний тиреоїдит (АІТ) та інші захворювання щитовидної залози

Незважаючи на сімдесятирічну історію вивчення, проблема своєчасної діагностики та лікування аутоімунного тиреоїдиту залишається актуальною до цього дня, і ця актуальність лише зростає рік у рік.

У 2014 році в Російській Федерації було зареєстровано майже мільйон (якщо точніше – 913 829) дітей до 14 років з хворобами ендокринної системи, з них понад чверть (256 533) страждали від патології щитовидної залози.У підлітків від 15 до 17 років частка патології щитовидної залози серед ендокринологічних хвороб зростала вже до 49%.Варто зазначити, що не те, що аутоімуна патологія, навіть класична вроджена йодна недостатність з розвитком кретинізму (важкої розумової відсталості) залишається проблемою.Так, на початок 20-х років XXI століття в Російській Федерації 4054 дитини перебувають на диспансерному обліку з приводу цієї важкої, але при цьому при своєчасній діагностиці повністю запобігання патології.А тим часом сотні пацієнтів отримують цей діагноз лише у старшому підлітковому віці.Сотні пацієнтів більше десятиліття проходять безрезультатне лікування у неврологів та психіатрів, маючи патологію, яка вирішується дозуванням препаратів йоду.

З аутоімунною патологією ситуація значно складніша.Актуальна захворюваність на аутоімунний тиреоїдіот становить 30–150 випадків на 100 тис. осіб на рік;в цілому поширеність АІТ серед населення різних країн коливається від 0,1–1,2% у дітей до 6–11% у жінок старше 60 років

Основна проблема ведення пацієнтів з АІТ полягає в тому, що традиційним підходом передбачається початок лікування тільки при появі клінічної картини гіпотиреоїзу, асоційованого із запальним та дегенеративним процесом в ендокринній залозі.Причому титр, тобто кількість аутоантитіл, не є традиційним підходом обов'язкової складової ведення такого пацієнта.Таким чином, запальний процес у залозі продовжує розвиватися, а пацієнт залишається у невіданні та позбавлений медичної допомоги доти, доки його стан не стане критичним і він не потребуватиме тотальної замісної терапії.

Клінічна картина, що відображає прогрес аутоімунного процесу при АІТ, зазнає стадійних змін з практично обов'язковим результатом гіпотиреозу.Гіпотиреоз різного ступеня вираженості діагностується у 36,5% хворих з АІТ;практично у половини хворих за допомогою гормональних досліджень і проби з тироліберином відзначений субклінічний гіпотиреоз, у 18,9% - стан еутиреозу і лише у 4,1% - гіперфункція щитовидної залози.Таким чином, серед пацієнтів з АІТ переважають хворі із субклінічними та маніфестними формами гіпотиреозу.

Найбільше значення мають системні прояви АІТ, які нерідко випереджають клінічну картину самої по собі патології щитовидної залози: шкірні прояви, сухість, тьмяність і уповільнення росту волосся, підвищена стомлюваність, непереносимість фізичних та психологічних навантажень, зміна ваги, дисфункціональні прояви вегетативної нервової системи та інші вегетативної нервової системи.

Перебіг будь-якого аутоімунного процесу системно і призводить до залучення всіх органів і систем з різницею тільки в органі-мішені, який ушкоджується швидше за інших.

Мітохондріальні зміни та гормональна дисфункція, що розвиваються на тлі хронічного запального процесу, – невід'ємний фон для розвитку аутоімунної патології.Саме тому на купірування запалення заповнення гормонального та мітохондріального статусу мають бути спрямовані основні зусилля лікаря.Про тактику лікування системних захворювань ми говоритимемо у другій половині нашої книги.

Запальні захворювання кишок

Інший системою, що часто залучається до запального процесу, є шлунково-кишковий тракт.Розвиток харчових токсикоінфекцій, кишкових інфекцій переживав у житті будь-яка людина.Клінічні прояви гострого кишкового отруєння – інтоксикаційний синдром, слабкість, нудота, блювання, діарея, біль у животі та підвищення температури.У лікуванні гострого кишкового захворювання застосовуються протизапальні препарати, антибіотики, сорбенти.У період регенерації призначаються пробіотичні засоби, метою яких є відновлення нормального біоценозу кишечника, тобто балансу бактерій, що беруть участь у метаболічних процесах в організмі.

Давно вивчено, як впливає порушення роботи кишечника на розвиток алергії, шкірних захворювань, які найчастіше розглядаються в рамках так званої харчової алергії, тому було розроблено різноманітні тести, що вказують на вплив низки продуктів на імунну систему людини.

Прояви такої харчової алергії – висипання на шкірі, дерматит.Іншим важливим та відносно новим відкриттям було виявлення взаємозв'язку роботи кишечника та мозку.Виявлено, що ряд продуктів призводять до перезбудження, непосидючості та іноді агресії.Крім того, продукти життєдіяльності бактерій та грибів можуть призводити до зміни поведінки, швидкої стомлюваності, невмотивованого сміху або дратівливості.Нерідко явна кишкова симптоматика у своїй відсутня.

В останні роки відмічено збільшення кількості захворювань кишкового тракту, у багатьох пацієнтів визначаються діареї та запори, а іноді їх чергування, надмірне відходження газів, вирування в животі.Нерідко ця симптоматика оцінюється пацієнтами і навіть лікарями як умовна норма чи наслідки переїдання чи ферментативної недостатності, так звана функціональна диспепсія.Однак більш поглиблені дослідження дозволяють виявити у пацієнта наявність значно тяжчої патології, запального захворювання кишечника аутоімунної етіології.

У низькоресурсного організму насамперед знижується функціональність та ефективність всіх систем детоксикації та захисту, тому що їх підтримка потребує великої кількості енергії.Порушення роботи всіх гістогематичних бар'єрів, тобто бар'єрів між тканинами та кров'ю неминуче веде до пошкодження органів-мішеней.Пошкодження деяких бар'єрних органів, наприклад кишечника, не веде до одномоментного його пошкодження, проте призводить до хронічної системної інтоксикації.У нормі шлунково-кишковий тракт заселений величезною кількістю представників нормального та умовно-патогенного мікробіома, що повністю контролюється імунною системою.Навіть умовно-патогенна флора у здоровому ресурсному організмі дотримується «правил» свого перебування в кишечнику і не перевищує допустиму популяцію.Нормальна мікрофлора виконує ряд необхідних для організму функцій, підтримуючи процеси перетравлення.Однак у стресовому стані кровотік у кишечнику змінюється, від чого орган травлення потрапляє у стан ішемії, тобто нестачі кисню.Недостатність коректного кровотоку призводить і до зменшення контролю імунної системи.

У різкому гострому варіанті, наприклад, у відповідь на переляк або стрес, ішемія відбувається різко і через дефіцит кисню і накопичення вуглекислого газу відбувається різке посилення перистальтики і яскравий позик до дефекації.У народі таке явище називається ведмежою хворобою, а в медицині така ситуація розглядається як один з механізмів розвитку так званого синдрому роздратованого кишечника (СРК).На сьогоднішній день від СРК страждають, за різними даними, від 10 до 20% населення, що в сукупності може досягати мільярда людей, і ця кількість неухильно зростає рік у рік.З часом перебігу синдрому його тісний зв'язок з психоемоційним стресом згасає і патологічні процеси в кишечнику стають ізольованими, а на перше місце виходить хронічний запальний процес, що індукується розростанням умовно-патогенної і патогенної флори з розвитком хронічного дисбіозу, який, у свою чергу, впливає на процес.

Будь-який запальний процес супроводжується підвищенням проникності, у разі шлунково-кишкового тракту порушується бар'єрна функція кишки.Мова, звичайно ж, не йдеться про «дірки» в кишечнику, проте тонкі процеси контролю всмоктування порушуються, і ті продукти розпаду та метаболізму мікробіома, які в нормі ніколи не потрапляють у кров, починають циркулювати у загальному кровотоку.Так формується системний інтоксикаційний синдром, який провокує вже на той момент виснажену та роздратовану імунну систему, яка запускає неспецифічну системну запальну відповідь.

Такий стан має неспецифічний характер і називається «синдром підвищеної проникності кишечника».Зважаючи на неспецифічність симптоматики та відсутність морфологічних змін при проведенні ендоскопічних досліджень, факт підвищеної проникності кишечника довгі роки заперечувався класичною медициною, оскільки не було інструментів для лабораторної верифікації патологічного процесу.Патофізіологічна суть синдрому підвищеної проникності кишківника – збільшення міжклітинного простору за рахунок денатурації білків, що забезпечують міжклітинні зв'язки ентероцитів.Ці зв'язки багато в чому забезпечують білки-оклюдини, їх функціональна активність регулюється гормонами і порушується, наприклад, при запаленні, інтоксикації та внаслідок дії сигнальних молекул.

В результаті еластичність білків підвищується і міжклітинні зв'язки стають «пухкими», а міжклітинні щілини, що утворилися, достатні для проходження молекул великої молекулярної маси.Вони потрапляють у системний кровотік, провокуючи системні запальні реакції.

Завдання імунної системи – виявити патоген та ліквідувати його або шляхом поглинання та руйнування, або шляхом вироблення проти нього антитіл.Ця специфічна імунна відповідь функціонує тоді, коли імунна система має достатній ресурс і обмежений спектр провокаторів, проте при хронічному запаленні в кишечнику точності досягти неможливо і починають утворюватися антитіла проти власних клітин кишечника, які через свій хронічний пошкоджений стан самі стають для імунної системи чужорідними і «поганими.

Так із хронічного запального процесу розвивається хронічний аутоімунний процес.Чим більше пошкоджені стінки кишечника, вже за рахунок 2 запальних процесів одночасно – інфекційного та аутоімунного, тим гірше імунна система виконує свої функції, а значить, виникає постійна стимуляція патологічного процесу, так зване порочне коло, про яке докладніше говоритимемо далі.

Запальні аутоімунні захворювання кишечника не завжди розвиваються на тлі СРК, у людини з дисфункцією імунної системи запальне захворювання кишечника (ВЗК) може розвиватися і самостійно, проте зв'язок із психоемоційним та гормональним статусом залишається і в цьому випадку.

Запальні захворювання кишечника – група тяжких хвороб, які при недостатньо ефективному лікуванні та тривалому перебігу призводять до втрати органу та інвалідизації.Понад 5 млн людей у ​​світі страждають від хвороби Крона та неспецифічного виразкового коліту – 2 основних хвороб, що належать до групи запальних захворювань кишківника.

Тривалий час у Росії був ніякого реєстру хворих із ВЗК, а верифікація діагнозу і сьогодні залишається значної медичної проблемою.Складність полягає в тому, що запальні захворювання кишечника рідко маніфестують яскраво та гостро з кровотечі, грубої втрати ваги та загального тяжкого стану людини.Найчастіше захворювання розвивається поступово протягом багатьох років і маскується під низку інших хронічних станів за рахунок системної імунної відповіді.Більшість пацієнтів звертаються до лікарів з ще більш неспецифічними скаргами, такими як біль у животі, періодичне здуття, періодична діарея, тобто зі скаргами, які розцінюються лікарями як функціональне захворювання ШКТ, після чого таких хворих зазвичай ведуть як пацієнтів з СРК, функціональною диспепсією або функціональною діареей.Відповідно, лікування вони отримують симптоматичне, а не системне, як вимагає того запальне аутоімунне захворювання кишечника.

Багато пацієнтів роками не можуть впоратися з кокситами (запаленням тазостегнових суглобів), артритами колінних суглобів, спондилопатіями, оскільки вони є наслідком первинного процесу в шлунково-кишковому тракті, так звані ВЗК-асоційовані артрити.

Асоційованими з ВЗК можуть бути не тільки ураження скелетно-м'язової та суглобової системи.Ураження нервової системи при хворобі Крона та неспецифічному виразковому коліті – часте і часом неминуче стан, через що пацієнти з ВЗК згодом починають потребувати допомоги лікаря-невролога та психіатра.Проте, всупереч поширеній думці, залучення нервової системи визначається не так психоемоційним стресом від факту наявності тяжкого захворювання, як системним запальним та інтоксикаційним синдромом, що призводить до нейроінфламації.

Тривалість перебігу ВЗК найчастіше визначає його тяжкість, оскільки у патологічний процес потрапляють дедалі нові ділянки кишечника, та був інші органи та системи.

Саме тому проблема виявлення захворювання в доманіфестний період, а краще на етапі «зірниць» - перших аутоантитіл, є основним завданням сучасного клініциста, причому не тільки гастроентеролога, а й лікаря будь-якої спеціалізації.

Зазначається, що основний пік захворюваності на ВЗК припадає на вік 20–30 років, другий пік – на 60–70 років.Захворюваність у чоловіків та жінок приблизно однакова.

У Росії, за даними дослідження ESCApе

З різних європейських публікацій випливає, що захворюваність на ВЗК у країнах Західної Європи вдвічі вища, ніж у країнах Східної Європи (хвороба Крона: 6,5 випадків на 100 тис. населення порівняно з 3,3; виразковий коліт: 9,8 випадків на 100 тис. населення порівняно з 4, 4,5 тис.).Однак, за даними регіональних регістрів Російської Федерації, поширеність ВЗК набагато вища і становить 5–12 випадків на 100 тис. населення в регіонах, де немає центрів ВЗК, і понад 40 випадків у регіонах, де функціонує центр ВЗК.Дані епідеміологічного дослідження на території Росії свідчать про щорічний приріст захворюваності (5-20 випадків на 100 тис. населення), і цей показник продовжує збільшуватися.Відзначено зростання захворюваності приблизно у 6 разів за останні 10 років.

Характерними рисами епідеміології ВЗК у Росії є пізня діагностика і переважання важких ускладнених форм із високим летальністю (втричі вище, ніж у більшості країн).За даними регістру ДБУЗ «МКНЦ ім.А. С. Логінова» ДЗМ (Москва), час встановлення діагнозу «виразковий коліт» становить 8 місяців від моменту появи перших симптомів, хвороба Крона – 1,5 року.

Особлива увага у статистичних дослідженнях приділяється щорічному збільшенню кількості госпіталізованих пацієнтів, у тому числі за екстреними показаннями.Так, у 2011 році в цілому по Російській Федерації було госпіталізовано з виразковим колітом всього 10 326 пацієнтів, у тому числі за екстреними показаннями 3381, а в 2017 році - 19 656 та 5883 хворих відповідно.

У дітей, порівняно з дорослими, перебіг ВЗК характеризується більшою тяжкістю, особливо у ранньому віці, і може протікати на фоні імунодефіцитних станів.

Приблизно в третини пацієнтів перша маніфестація ВЗК відбувається до досягнення ними 18-річного віку.

Згідно з офіційною статистикою поширеність ВЗК у дітей у світі нині становить 2,2–6,8 на 100 тис. дітей.У Великобританії та Ірландії реєструють до 700 нових випадків щорічно, у Німеччині – у середньому 5 на 100 тис. первинних випадків ВЗК у дітей віком до 18 років, тобто 800 дітей щорічно.

Окремі російські дослідження поширеності ВЗК в дітей віком підтверджують загальну світову тенденцію до зростання.За даними Дитячої міської клінічної лікарні ім.З. А. Башляєвої, відзначено неухильне і різке піднесення захворюваності.Так, якщо у 2017 році діагноз хвороба Крона було поставлено 25 дітям, а діагноз виразковий коліт – 17 дітям, то у 2021 році – вже 87 та 188 дітям відповідно.Кількість епідеміологічних досліджень ВЗК у дитячого та підліткового контингенту мало і мізерно описує реальну картину захворюваності, що пов'язано з домніфестним субклінічним перебігом або стартом захворювання з позакишкових проявів.

У дитячому віці ВЗК часто мають відмінний від дорослих перебіг, впливають на зростання та статеве дозрівання дитини.Ранній початок, пізня діагностика ВЗК у дітей ведуть до більшої кількості небезпечних життя ускладнень.

Відсоток пацієнтів дитячого віку із позакишковою маніфестацією та стертою кишковою картиною зростає.Сьогодні дитина із затримкою психомовного розвитку та аутистичними рисами, у якого при діагностиці виявляються високі титри антитіл до клітин кишечника, стає досить типовим і звичайним випадком у нашій практиці.

Величезна проблема постановки діагнозу цьому контингенту пов'язана з дорожнечею лабораторних досліджень, необхідністю в окремих випадках проходити інвазивні діагностичні маніпуляції (колоноскопія, езофагогастродуоденоскопія, взяття біоптатів і т.д.), а також лякаючим своєю частотою ігнорамиважкого захворювання кишечника, що розвивається, особливо за наявності інвалідності по неврологічному і психіатричному профілю з повним несприйняттям причинно-наслідкових зв'язків між розвитком аутоімунного захворювання ШКТ і психоневрологічною симптоматикою.

Незважаючи на ці труднощі, на нашу думку, кожен пацієнт з клінічними проявами синдрому подразненого кишечника повинен бути обстежений щодо ризиків розвитку у нього запального захворювання кишечника.

Мультинутритивна

Розлад аутистичного спектру

Дитяче здоров'я перебуває у фокусі уваги дослідників з низки причин.По-перше, це можна розглядати як оцінку функціонального здоров'я батьків (здорові батьки – здорові діти), по-друге, відомо, що дитячий організм яскравіше та контрастніше реагує на всі імунні та інфекційні стреси.Будь-яке простудне захворювання, що протікає у дитини, не залишається непоміченим.Аналогічний процес у дорослого протікає згладжено і часто не потребує втручання.Психопатологічні розлади у дорослих (неврози, астенічні стани, панічні атаки, депресії) найчастіше не сприймаються як хвороба і розцінюються як результат втоми, емоційного навантаження, а симптоматика згладжується гальмуючими поведінковими патернами, що дозволяють залишатися в соціально.Фрази «взяти себе в руки», «перетерпіти», «зібрати волю в кулак» - це ті поведінкові моделі, які зроблять навіть серйозні внутрішні проблеми непомітними для оточуючих.

У дітей ці вольові гальмівні механізми, через вік, відсутні, тому відхилення поведінки розглядаються як показник невихованості чи розбещеності, а насправді психоемоційні відхилення у дитини слід розглядати як симптом внутрішнього неблагополуччя, такий самий, як висока температура, кашель або хрипи в легенях.

Кількість дітей із розладами нервової системи, що виявляються у вигляді порушень поведінки, також неухильно зростає, що корелює зі зниженням репродуктивного здоров'я та наростанням аутоімунних захворювань у дорослих фертильного віку.

Спочатку зростання кількості поведінкових проблем намагалися пояснити зовнішнім середовищем, що змінилося: захопленням сучасних дітей гаджетами, гіперопікою з боку батьків або неправильними підходами у вихованні.Неуспішність поведінкових і корекційних методик, що застосовуються, пояснюється відсутністю впливу на першопричину - пошкодження головного мозку у цих дітей.В даний час передові клініки розглядають розлади поведінки та розвитку в ряді серйозних імунологічних та метаболічних захворювань.

Тяжкість перебігу будь-якого захворювання відрізняється у різних людей, що не змінює суті патологічного процесу.Оцінюючи поведінкових розладів єдині за своєю суттю, але різні за ступенем тяжкості поведінкові порушення розглядалися у межах різних нозологічних форм.

Однак такі стани, як синдром гіперактивності та дефіциту уваги, розлад аутистичного спектру (РАС), ранній дитячий аутизм, атиповий аутизм, так звана сенсомоторна алалія, аутоподібний розлад та інші діагнози, що позначають поведінкові розлади різного ступеня вираженості, є єдиними за своїми.Відмінності у тяжкості перебігу захворювання на лікування є суттєвими.

Під дитиною з РАС розуміється дитина з порушенням взаємодії, контактності та соціалізації, а також вторинними поведінковими розладами, що найбільше сприймаються оточуючими: агресія, аутоагресія, стереотипії, вокалізації.Непоодинокі та тяжкі випадки перебігу розладів аутистичного спектру, що супроводжуються судомним синдромом та епілепсією.

Сумарно кількість поведінкових розладів, які для простоти ми описуватимемо як загальну групу розладів аутистичного спектру, неухильно зростає, і нині кількість таких дітей становить уже 2%.Лише 10 років тому їх були одиниці, не більше 0,2%, тобто за десятиліття ми відзначаємо десятикратне зростання захворюваності.У найближче десятиліття ми очікуємо подальшого збільшення поширеності та захворюваності РАС серед дітей та підлітків.Основою для настільки песимістичного прогнозу став доковидний тренд, що оформився, а також вплив коронавірусної інфекції і постковидного синдрому на репродуктивне здоров'я потенційних батьків.Молоді люди, які перенесли коронавірусну інфекцію в 2020–2022 роках, плануючи вагітність навіть через 2–3 роки після перенесеного захворювання, матимуть вищі ризики народження ослабленої дитини, ніж їхні однолітки у докоподібний період.

Слід зазначити, що серед пацієнтів із розладом аутистичного спектру хлопчики зустрічаються у шість разів частіше.

Ризик народження ослабленого потомства вищий у матерів з ослабленим гормональним статусом та наявністю будь-якого хронічного аутоімунного захворювання, навіть у субклінічному варіанті його перебігу.

Вище було описано зростання поширення аутоімунних захворювань серед молодого фертильного контингенту, при цьому в статистику не потрапляють субклінічно поточні аутоімунні стани.Проте навіть без вираженої клінічної картини наявність циркулюючих аутоантитіл у крові матері створює достатній компрометуючий фон імунної системи плоду, що формується, яка надалі визначатиме як загальну імунну відповідь дитини, так і реактивність місцевого імунітету центральної нервової системи, зокрема реактивність мікрогліальних клітин.

Іншим механізмом патогенезу розвитку розладів аутистичного спектра є порушення проникності захисних гістогематичних бар'єрів, особливо у періоди їх становлення.Нервова система починає формуватися з 13 дня після запліднення і закінчує своє дозрівання після двадцяти років.Однак найбільш значущий період формування головного мозку починається з сьомого тижня гестації та завершується через півроку після народження, коли остаточно починає функціонувати гематоенцефалічний бар'єр.Під час формування гематоенцефалічного бар'єру дитина залишається надзвичайно вразливою для будь-якого запального стану, особливо аутоімунного характеру.

На щастя, висока нейропластичність дитячого мозку і неймовірні здібності до регенерації роблять розлади аутистичного спектру більш піддаються лікуванню, ніж аналогічні за механізмом інші аутоімунні захворювання, такі як цукровий діабет 1-го типу або аутоімунний тиреоїдит, при яких найчастіше ушкодження органу.

Прогресуюче збільшення кількості пацієнтів з розладами аутистичного спектру слід розглядати як частину явища поколінської дегенерації, що є наслідком зниженого біологічного ресурсу батьківського покоління, за відсутності адекватного та своєчасного лікування дитини, яка не має перспектив до подальшої репродукції.

Висновки

Небезпека дегенеративних процесів полягає у зниженні функціональних можливостей біологічного організму, який через патологічні процеси, що відбуваються в ньому, стає критично залежним від медикаментозної терапії, як, наприклад, у випадку з цукровим діабетом 1-го типу;швидкої інвалідизації та неможливості самообслуговування, як, наприклад, при ревматоїдному артриті;неможливості соціалізації, пошуку партнера та подальшої репродукції, як при важких поведінкових розладах.Описані приклади демонструють варіанти індивідуальної дегенерації, які протікають у межах встановленого діагнозу.

Найбільш драматичні за своєю біологічною суттю патологічні стани, що призводять до порушення репродуктивної функції у начебто здорових молодих людей.Неможливість репродукуватись без допоміжних технологій свідчить про генетичний глухий кут у цій генеалогічній гілці.

Ізольована персональна дегенерація розглядається як індивідуальна проблема, а у разі її розвитку у пацієнтів похилого віку і як очікувані прояви процесів інволюції та старіння в цілому біологічного організму, який вже виконав свою репродуктивну функцію.Це визначає деяке байдуже ставлення до таких процесів у медичному співтоваристві та соціумі загалом.

Ізольована дегенерація молодшого біологічного організму розглядається як випадковість або невдача, але яка має вже більше значення для соціуму, оскільки стосується людей працездатного та фертильного віку.Така сама інтерпретація стосується і порушення репродукції чи народження ослабленої дитини.

Проведені популяційні дослідження, що аналізують ці «випадковості», дозволяють помітити, що вони складаються в драматичну закономірність як зниження рівня здоров'я в усіх вікових групах.Можливо, більшістю фахівців поки що перелічені захворювання окремо не розглядаються як значні зміни здоров'я популяції загалом.Однак, на наш погляд, картина сьогодення виглядає жахливо, оскільки навіть та частина популяції, яка не порушена захворюваннями, вже перебуває у групі ризику.І питання, в якому поколінні однієї генеалогічної гілки відбудеться маніфестація тяжкої патології, лише питання часу.

Сучасна медицина розвивається за принципом поділу патологій за спеціальностями: ревматоїдним артритом займаються ревматологи, цукровим діабетом – ендокринологи, аутизмом – психіатри, порушеннями репродукції – репродуктологи і т.д.стратегії, але найжахливіше, що наростаючу статистику поширеності та захворюваності на описані патології багато хто сприймає як аргумент значущості та затребуваності конкретної спеціалізації.

Інший частий аргумент, який доводиться бачити в описі графіків зі зростанням частоти захворюваності, – це «покращення якості діагностики та виявлення патології».Тобто лікарі намагаються ставити міняються у бік збільшення цифри собі в заслугу, проте всі перелічені патології мають яскраво виражену клінічну картину, не складають для діагностики і змушують пацієнта при появі перших симптомів звертатися за медичною допомогою самостійно.Малоймовірно, що людина з прогресуючою деструкцією суглоба та вираженим больовим синдромом сидітиме вдома, ховаючись від реєстру та приймаючи знеболювальні;або що неспить ночами дитина із затримкою психомовного розвитку не змусить занепокоїтися молоду матір, а стан гіпоглікемічної або гіперглікемічної коми пройде непомітно для сім'ї та лікарів.

Лікування описаних захворювань зазвичай має симптоматичний характер, у кращому випадку згладжує симптоматику і покращує якість життя в моменті.Наприклад, застосування моноклональних антитіл дозволяє зменшити больовий синдром, покращити рухову функцію у пацієнта із хворобою кістково-м'язової системи;застосування інсуліну дозволяє стабілізувати та покращити рівень глюкози в крові, але не нормалізувати інтегральні показники щодо глікемії та глікації продуктів обміну;застосування психотропних препаратів тимчасово стабілізує психоемоційний стан та поведінковий статус пацієнта.На нашу думку, поява будь-якої тяжкої патології є результатом системного зриву компенсаторних механізмів в організмі.

Здоровий і ресурсний організм з легкістю відображає імунні стреси, що зустрічаються йому, так як компенсаторні можливості гормональної системи колосальні і дозволяють зберегти репродуктивний потенціал.При повноцінному гормональному статусі вагітність у жінки може наступити у будь-який день циклу, а планування вагітності не має на увазі вирахування днів та годин овуляції та вибудовування під цей режим графіка сексуальних контактів.У ресурсному організмі не виникне панічної атаки на тлі незначного стресу, а то й без провокації.Здорова дитина не вимагає участі няні, психолога, педагога та логопеда у своєму інтелектуальному, особистісному та соціальному становленні, а лише вдосконалює свою творчу, спортивну чи іншу майстерність у спеціалізованих гуртках та секціях.

У реальному житті ми бачимо зворотне: наростаючу потребу в медичних клініках, оснащених стаціонарами, вимушене впровадження важких медичних технологій і дорогих препаратів, збільшення запиту на психологів, психотерапевтів, нейропсихологів, логопедів, дефектологів, що свідчить про наростання актуальності вищеперелічених проблем і стає ще одним показником.

Паралельні перебіги еволюційних процесів, розвиток інформаційних технологій, інженерних технологій, досягнення медицини, заявляється збільшення тривалості життя, підвищення її якості створює ілюзію еволюційного прогресу, проте під цією оболонкою і ілюзією уявного благополуччя ховається швидко розвивається популяційний дегенеративний процес, очевидно якого щевсього через дві людські генерації, тобто років через п'ятдесят, очевидно, що ця проблема стане домінуючою, але при цьому, можливо, вже вирішуваною, а може бути, і не вирішуваною в принципі.

Підсумовувавши весь практичний досвід і оцінюючи ситуацію не лише за статистичними даними, а й у режимі щоденного консультативного прийому та роботи всієї нашої клініки, нами було сформовано, впроваджено та апробовано концепцію лікування важких аутоімунних захворювань, що нерідко дає можливість повного лікування організму.В основу розробки цієї концепції лягло вивчення факторів, що визначають біологічний ресурс організму, та тригерів, що його виснажують.Ця концепція може сприяти і зміцненню умовно здорового організму, а отже, попередження декомпенсації та появи симптомів тяжких захворювань.Нині ми розглядаємо цю концепцію як єдиний інструмент попередження індивідуальної біологічної дегенерації, отже, як інструмент впливу протягом поколінської дегенерації.